(ПИТАННЯ ФІЛОСОФІЇ 2014 № 12 З.24-35)

Анотація:

У статті автори вводять нове поняття діалогу культур і роблять спробу розкрити його зміст. З їх позиції, неможливо говорити про діалог культур без культури діалогу, оскільки будь-яке явище в суспільстві передбачає свою культуру. В основі ж діалогу культур знаходяться дві ідеї: ідея культури як поля взаємодії і ідея різноманіття культур.

In article the authors enters new concept of dialogue of cultures and makes an attempt to open its contents. With its position, it is impossible to speak about dialogue of cultures without culture of dialogue as any phenomenon in society assumes the culture. At the heart of dialogue of cultures there are two ideas: idea of ​​culture as field of interaction and idea of ​​variety of cultures.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: культура, діалог культур, культура діалогу, комунікація, різноманіття культур, духовність, етнос.

KEY WORDS: culture, dialogue of cultures, culture of dialogue, communication, variety of cultures, spirituality, ethnos.

Діалог культур в людській історії неминучий, оскільки культура не може розвиватися окремо, вона повинна збагачуватися за рахунок інших культур. Оскільки, "спілкуючись, люди створюють один одного" (Д.C. Лихачов), діалог культур розвиває і різні культури. Культура сама діалогічна і передбачає діалог культур. Культура живе в діалозі, в тому числі діалозі культур, який не просто збагачує їх взаємодія. Але діалог необхідний кожній культурі і для усвідомлення своєї унікальності.

Основні положення концепції діалогу культур були розроблені М.М. Бахтіним і поглиблені в роботах В.С. Біблера. Бахтін визначає культуру як форму спілкування людей різних культур; він стверджує, що "культура є там, де є дві (як мінімум) культури, і що самосвідомість культури є форма її буття на межі з іншою культурою" [Библер 1991 року, 85].

Бахтін говорить, культура в цілому існує тільки в діалозі з іншою культурою, а точніше на кордоні культур. "Внутрішньої території у культурній галузі немає, вона вся розташована на кордонах, кордони проходять всюди, через кожен момент її". Наявність багатьох культур аж ніяк не є перешкодою для їх взаєморозуміння; навпаки, тільки за умови, що дослідник знаходиться поза тієї культури, яку він вивчає, він в змозі її зрозуміти [Фатихова 2009 52].

Культура є "форма спілкування індивідів" [Библер 1990, 289]. Основою спілкування індивідів в культурі і самих культур виступає текст. Бахтін в "Естетика словесної творчості" писав, що текст може бути представлений в різних формах: як жива мова людини; як мова, відбита на папері чи іншому носії (площині); як будь-яка знакова система (іконографічна, безпосередньо речова, діяльнісна і т.д.). У свою чергу кожен текст завжди диалогичен, так як завжди спрямований до іншого, спирається на попередні та наступні тексти, створені авторами, мають своє світобачення, свою картину або образ світу, і в цій своїй іпостасі текст несе сенс минулих і наступних культур, він завжди на грані. Саме це вказує на контекстний характер тексту, що робить його твором. За висловом В.С. Біблера, текст, який розуміється як твір, "живе контекстами ..., все його зміст тільки в ньому, і все його зміст - поза ним, тільки на його кордонах, в його небутті як тексту" [Библер 1991 року, 76]. Твір відрізняється від продукту споживання, від речі, від знаряддя праці тим, що в них втілюється буття людини, відсторонене від нього самого. У творі втілено цілісне буття автора, яке може бути сенсом тільки при наявності адресата.

Діалог передбачає спілкування, але вони не тотожні: не завжди спілкування є діалог. В рамках діалогової концепції культури не всякий побутової, моральний і навіть науковий діалог має відношення до діалогу культур. В "діалозі культур" мова йде про діалогічність самої істини (краси, добра), про те, що розуміння іншої людини передбачає взаєморозуміння "Я - ти" як онтологічно різних особистостей, що володіють - актуально чи потенційно - різними культурами, логіками мислення, різними смислами істини, краси, добра ... діалог, який розуміється в ідеї культури, - це не діалог різних думок або уявлень, це - завжди "діалог різних культур" [Библер 1990, 299]. Таким чином, діалог культур є їх взаємодія. Він являє собою "різновид міжкультурної взаємодії, яка передбачає активний обмін вмістом культур-контрагентів при збереженні ними своєї самобутності" [Лебедєв 2004, 132]. Діалог культур, таким чином, - це умова розвитку культури.

Однак діалог культур передбачає і культуру самого діалогу . Діалог культур не може здійснитися без культури діалогу.

Про що б ми не говорили, ми повинні мати на увазі культуру. Бо, все в людському світі є фактично культура. Ніщо в людському світі не може існувати без культури, в тому числі і сам діалог культур. Культура виступає уособленням змісту суспільного життя [Меліков 2010]. Весь світ людини цілком вміщається в світ культури. Світ людини і є по суті справи світ культури. Всі предмети культури - це опредмечений людина, з його силою і енергією. Предмети культури відображають те, яким є і виступає людина. Яка людина, така і культура. І, навпаки, яка культура, така і людина.

Суспільство завжди є форма спільного буття людей. Воно не складається з простої суми індивідів, це деяка надбудовані над їхнім індивідуальним буттям форма спільного буття. Суспільство - сверхиндивидуальной і тому відносно індивідів абстрактно і формально. І воно залишалося б і залишається завжди абстрактною формою, формальним духовним буттям людей, якщо останні не можуть бути долучені і не включаються до нього через культуру.

Суспільне буття є зовнішній світ людини. Яким би змістовним і насиченим не було суспільство, воно залишається зовнішнім фактором, зовнішнім умовою життя людини. Проникнути у внутрішній світ людини воно не здатне. Сила громади - саме в забезпеченні зовнішніх обставин життя. Внутрішня ж життя людини у владі культури.

Культура має перш за все внутрішній, інтимний характер, а потім - зовнішній. Вона - єдність внутрішньої і зовнішньої сторони життя за часів панування внутрішньої. Якщо вона зводиться до зовнішньої сторони, то перетворюється в "показуху" і виглядає завжди і драматично і комічно одночасно. Всі потреби в культурі виходять з внутрішнього світу, перш за все з серця, а не з одного лише розуму. Зовнішня сторона культурного життя завжди є лише вираз відповідної глибини внутрішньої, душевної життя, яка прихована і недоступна неосвіченому погляду. Людина культури живе не тільки зовнішнім життям, а й неодмінно життям внутрішньої. "... Суспільне буття є саме двуединство ... внутрішнього духовного життя з її зовнішнім втіленням", за словами С. Франка, "соборності" і "зовнішньої громадськості" [Франк 1992 року, 54]. Саме культура насичує формальну соціальність конкретним реальним внутрішнім змістом, через неї людина соціалізується, стає членом суспільства. Без неї він - відчужений елемент суспільства. Він відчужується від суспільства, а суспільство стає чужим йому. Культура визначає зміст і зміст суспільного життя. Без неї ж людина не розуміє своє життя в суспільстві, не бачить цінності суспільства і цінностей соціального життя, не розуміє, чому і навіщо він живе в суспільстві, що воно йому дає. Людина без культури стає на шлях заперечення суспільного життя, але з культурою - її захисником, хранителем і творцем. Бо для людини, хто приєднався до культури, цінність суспільного життя - це цінність самої культури. Він сам - вже в світі культури, а тому суспільство в його розумінні - це умова для збереження і збагачення цього світу культури.

У марксистській філософсько-соціологічній літературі, понад усе ставить соціальний фактор і тому відрізняється социоцентризмом, прийнято говорити про соціальну обумовленість культури. Згідно марксизму, які соціальні умови, така й приватизація, така і культура. Це можна прийняти, якщо тільки виходити з того, що культура є продукт суспільства, як і вважають марксисти. Але якщо виходити з того, що культура являє собою зміст суспільного буття, необхідно визнати, що не культура визначається суспільством, а, навпаки, суспільство визначається культурою. Воно являє собою зовнішній формальний фактор, зовнішні умови і обставини культури, а сама культура - внутрішній зміст суспільного життя. Перш за все, як відомо, завжди саме зміст визначає форму, а не навпаки. Звичайно, і форма впливає на зміст, але це вторинне. Яка культура, таке й суспільство. Розвиток культури служить підставою суспільного прогресу, а не навпаки. Саме прогрес культури завжди тягне за собою прогрес суспільного життя. Все відбувається завжди в рамках культури, а громадська форма налаштовується на культурний зміст. Гра оркестру визначається перш за все талантом музикантів, що входять в нього, і тільки потім залежить від того, як вони розсідаються під час концерту.

Культура, а не економіка чи політика, як вважають наші сучасники, причому не тільки марксисти, є фундаментом громадського позитивного розвитку, бо економіка і політика - це тільки поверхня культури. В основі економічного прогресу лежить знову ж економічна культура, в основі прогресу в сфері політики - політична культура, а в основі суспільного прогресу в цілому - культура суспільства в цілому, культура соціального життя. В основі прогресу суспільства знаходиться не абстрактна суспільна система, а сама людина, жива тканина людських відносин. Від самої людини залежить стан суспільного життя. Громадське життя - це перш за все життя людини. Тому прогрес і розвиток суспільства пов'язані з людською основою суспільства. Цю людську основу суспільства і відображає культура. Культурна - це те ж соціальне, але переломлене через індивідуальне.

У культурі втілюється все багатство людських взаємин в суспільному бутті, весь зміст людської істоти, все висоти і все нутро людського світу. Культура - це розкрита книга всіх різноманітних людських сутнісних сил. Культура - це вираз самого людського змісту суспільного життя, а не абстрактній її форми. Як зазначає В.М. Межуєв, культура - це "весь світ, в якому ми виявляємо, знаходимо себе, який містить в собі умови і необхідні передумови нашого справжнього людського, тобто завжди і в усьому громадського, існування "[Межуєв 1987, 329]. Культура є міра людського в людині, показник розвитку людини як людини, що втілює образ і подобу вищого духовного світу. Культура показує, наскільки людина розкрив в собі дух, одухотворити свій світ і очеловечил дух. Сутність культури - це розвиток людини як духовної істоти і розвиток духу в людському існуванні. Вона об'єднує в собі духовність і людяність як дві нерозривні сторони людської істоти.

Саме через культуру здійснюються всі цілі суспільного життя. Культура є зміст суспільства, тому і сенс суспільного життя, перш за все духовний, а потім і всі інші, не можуть реалізуватися поза культурою. Само по собі суспільство і відповідно суспільне життя не мають ні мети, ні сенсу. Їх містить в собі культура. Всі благі смисли, всі позитивні функції суспільне життя здійснює, лише наповнюючись культурним змістом. Відніміть з товариства культуру, і воно втратить призначення і сенс. Тому суспільне життя поза культурою перетворюється, в кінцевому рахунку, в негативне явище і абсурд. Будь-яке негативне явище виникає тільки тоді, коли з громадської форми випадає культура. І там, де в суспільному житті відсутня культура, сама суспільне життя перетворюється на безглуздя. Втративши свою мету, втративши орієнтир руху, подібна суспільне життя в якості мети ставить саму себе, відповідно і обслуговує саму себе. Влада служить тоді лише собі, щоб підтримати себе, економіка - заради економіки, політика - заради політичного процесу, мистецтво - заради мистецтва і т.д. і т.п. Але цілі самого суспільства і окремих його сторін лежать поза суспільством, вище суспільства. Тому таке суспільство і втрачає благої сенс свого існування і стає абсурдним.

Оскільки всі благі смисли суспільства здійснюються через культуру, можна сказати, що сенс існування суспільства і всієї соціального життя в самій культурі. Сенс і призначення всього суспільного життя - це зберігати і розвивати культуру. Виконуючи це завдання, суспільне життя зможе досягти всіх своїх цілей і може зовсім не піклуватися ні про що інше. Буде розвиватися культура - неодмінно буде і прогрес в суспільному розвитку. Більш того, іншого шляху досягнення суспільного прогресу просто немає. Тому Н.А. Бердяєв пише: "В житті громадської духовний примат належить культурі. Чи не в політиці і не в економіці, а в культурі здійснюються цілі суспільства. І високим якісним рівнем культури вимірюється цінність і якість громадськості "[Бердяєв 1990, 247]. Дійсно, завдяки тільки культурі і господарська діяльність і управління суспільством можуть виконувати свої функції. Культура є підстави соціуму, влади і господарства, а не навпаки. У культурі соціум в цілому, влада і господарство зокрема, знаходять і можуть знайти себе, але ніяк не навпаки.

Основна функція культури - це виховання людини, зміна, перетворення його природи. Живучи в суспільстві, людина не може постійно не змінюватися, а, кажучи інакше, чи не виховуватися і не самовоспітиваться. Інакше він буде відкинутий громадським життям. А культура і є те, за допомогою чого здійснюється суспільне виховання. Суспільне виховання є прилучення і освоєння людиною норм культури. Виховання як в широкому, так і у вузькому сенсі слова завжди здійснюється на основі культури. Власне кажучи, виховання є прилучення до культури, входження в неї. Виховання завжди виступає як окультурення людини. Культура, утворюючи людський зміст суспільного життя, виступає як виховний і виховує феномен, через який реалізується соціально-педагогічна діяльність. Освоюючи культуру, людина змінює свій світогляд і відповідно поведінка в суспільстві. Саме завдяки залученню до культури людина намагається вести себе гідно "на людях", не дає волю до надмірних емоцій. Саме культура штовхає людину в суспільстві якщо не бути, то хоча б здаватися краще. Культура, виховуючи людини в суспільстві, відкриває для нього шляху для подолання відчуження від духовного буття. У природному стані людина відчужена від духовного світу. Буття людини не стикається з буттям духовного світу. Культура їх примиряє і об'єднує. У культурі буття людини зустрічається з духовним началом і в ньому знаходить свою обитель. Через культуру людина долає свою біологічну природу і стає духовним істотою. У світі культури людина постає вже не просто як природне і земне істота, а істота, піднестися над своїм земним існуванням. Як говорив Й. Хейзінга, ознака культури - це панування над своєю натурою.

Культура одухотворяє земне життя людини і робить її частиною універсальної життя духовного світу, проявом універсальної духовного життя. Культура, одухотворяючи людини, не позбавляє його земного життя, а цю земне життя позбавляє обмеженою основи і підпорядковує духовному началу. Тим самим культура виступає як перетворена, одухотворена земне життя людини. Якщо природа людини нагадує необроблену землю, на якій де-то нічого не росте, а десь виростає дикий ліс з різними, корисними і марними рослинами, де культурні рослини змішані з бур'янами, то культура подібна обробленої і обробленої землі, на якій розташовується добре доглянутий сад і де ростуть тільки культурні рослини.

Тому, як підкреслював Д.С. Лихачов, "збереження культурного середовища - завдання не менш суттєва, ніж збереження навколишньої природи. Якщо природа необхідна людині для її біологічного життя, то культурне середовище настільки ж необхідна для його духовного, морального життя, для його "духовної осілості", для його прихильності до рідних місць, для його моральної самодисципліни та соціальності "[Лихачов 2006, 330]. Звичайно, в історії діалог і взаємодія культур може здійснюватися без культури діалогу. Як і будь-який діалог, діалог культур може відбуватися на культурному рівні і без такого та навіть неусвідомлено. Скажімо, коли один народ переймає культурні досягнення або релігію свого політичного ворога.

Однак треба враховувати, що діалог - це шлях до розуміння. Діалог культур відповідно - шлях до розуміння діалогу культур. Діалог культур передбачає розуміння культури і розуміння самого діалогу. Як культура, так і діалог культур живуть в розумінні.

Як свідчать дослідження питань взаємодії культур, зміст і результати різноманітних міжкультурних контактів багато в чому залежать від здатності їх учасників розуміти один одного і досягати згоди, яке головним чином визначається етнічною культурою кожної з взаємодіючих сторін, психологією народів, які панують у тій чи іншій культурі цінностями.

З чого ж має складатися це розуміння? В основі культури діалогу культур, як видається, знаходяться дві ідеї: ідея культури як поля взаємодії і ідея єдності різноманіття культур.

Кожна культура безумовна, неповторна і самобутня. У цьому - цінність кожної з культур. Однак історичний процес свідчить, що кожна культура виникає не на порожньому місці, не відокремлено, а у взаємодії з іншими культурами. Який би глибокої не була культура, вона не самодостатня. Необхідною законом її існування є постійне звернення до досвіду інших культур. Жодна культура не змогла б утвердитися, якби була повністю відокремлена і ізольована. У закритій системі, як стверджує синергетика, зростає ентропія - міра безладу. Але щоб існувати і бути стійкою, система повинна бути відкритою. Тому якщо культура стає замкненою, то це посилює в ній деструктивні елементи. А взаємодія з іншими культурами розвиває і зміцнює в ній творчі та творчі начала. Виходячи з цього, можна сказати, що культура - поле взаємодії . Причому вона залишається такою на всіх етапах свого існування - як на етапі становлення, так і функціонування і розвитку.

Для культури необхідна взаємодія. Будь-яке нове в культурі виникає на стику, у прикордонній ситуації. Подібно до того як в науці нові відкриття робляться на стику наук, так і розвиток однієї культури здійснюється у взаємодії з іншими культурами.

Культура багато в чому визначається комунікацією. Культура - це система, що розвивається, джерелом руху якої є взаємодія. Взаємодія - це розвиток, розширення. А взаємодія передбачає обмін, збагачення, трансформацію.

Взаємодія веде до подолання одноманітності, до реалізації різноманіття, що є ознакою стійкості. Одноманітність який життєво і легко призводить до деструктивних явищ і ентропійних процесів. Одноманітні системи мають меншу кількість зв'язків між елементами, тому їх структура легко руйнується. Тільки складні мноообразние системи гомеостатичність, тобто стійкі і можуть протистояти зовнішнім впливам. І тільки їх існування направлено до якоїсь вищої мети і стає доцільним.

Різноманіття виникає на основі відповідної енергії, воно є ознакою сили і могутності. Одноманітність - ознака слабкості. Різноманіття передбачає більш складну організацію, більш складний порядок. А порядок існує на основі енергії. Тому різноманіття в культурі супроводжується акумуляцією енергії.

Розвинена культура має багато образів. І чим складніше і різноманітніше культура, тим більше смислів вона в собі втілює. Різноманіття робить культуру вмістилищем смислів. Культура існує на основі, зрозуміло, не фізичної і навіть не соціальною, а духовної енергії, яка генерується виключно в просторі сенсу. Сенс же в свою чергу є то, що підживлює культуру, наділяє і збагачує її енергією. Різноманіття, що породжується взаємодією культур, стає уособленням різних і різноманітних граней духовних смислів в культурі.

Іншою підставою культури діалогу є, як видається, ідея єдності різноманіття культур. Культура існують у багатьох, і не буде повноцінного діалогу і взаємодії між ними, якщо вони будуть розглядатися поза ними єдності. Культура діалогу будується на розумінні та визнання єдності різноманіття культур. Як зазначає В.А. Лекторский, "... в світі існує безліч різних культур і що замість з тим ці культури якось пов'язані між собою, тобто складають певну єдність. Кожному ясно, що єдність культур бажано, так як сьогодні людство зіткнулося з такими проблемами, які стосуються всіх населяють Землю людей. Разом з тим і їх різноманітність теж важливо, так як воно лежить в основі будь-якого розвитку. Повна культурна гомогенізація була б загрозою майбутньому "[Лекторский 2012 195]. Але при всьому різноманітті різні культури єдині в своїй суті. І єдність культур якраз здійснюється через їх різноманіття.

Єдність культури - в її духовної сутності. На цьому наголошують багато філософів, у яких вона знаходиться в центрі уваги. Зокрема, про це говорять російські філософи С. Булгаков і М. Бердяєв.

Вони виводять культуру і відповідно її сенс із значення слова "культ", тим самим підкреслюючи релігійні, духовні корені культури. Н. Бердяєв, один з найгарячіших прихильників цієї позиції, аргументує її наступним чином: "Культура народилася з культу. Витоки її - сакральні. Навколо храму зачалась вона й в органічний свій період була пов'язана з життям релігійної. Так було в великих древніх культурах, в культурі грецької, в культурі середньовічної, в культурі раннього Відродження. Культура - шляхетного походження. Їй передався ієрархічний характер культу. Культура має релігійні основи. Це потрібно вважати встановленим з самої позитивно-наукової точки зору. Культура символічна за своєю природою. Символізм свій вона отримала від культової символіки. В культурі не реалістично, а символічно виражена духовне життя. Всі досягнення культури по природі своїй символічні. У ній дані не останні досягнення буття, а лише символічні його знаки. Така ж природа культу, який є прообраз здійснених божественних таємниць "[Бердяєв 1990, 248]. При цьому істотно, що розсуд витоків культури в релігійному культі значною мірою носить символічний характер. Культура не реально, але символічно виростає з релігійного культу.

Потрібно сказати, що з релігійним життям пов'язані не тільки початкові етапи становлення людської культури. І сьогодні висоти культури пов'язані, так чи інакше, з духовної та релігійної діяльністю.

У цьому ж дусі міркує І. Кант, який був одним з перших філософів, хто зробив спробу осмислення феномена культури. Основа кантівської філософії - розмежування природи і свободи. Кант виходить із того, що природа сліпа і байдужа до цілям людського існування, оскільки нею рухає позбавлена ​​будь-якого сенсу необхідність. Людина як розумна істота належить, згідно Канту, до історії не природи, а свободи, яка є чимось принципово іншим по відношенню до першої. Розумність людини полягає в його здатності діяти незалежно від природи, навіть всупереч їй, тобто в свободі. Головне, що характеризує людину, - це здатність діяти в силу цілей, які він сам ставить перед собою, тобто здатність бути вільним істотою. Подібна здатність свідчить про наявність у людини розуму, але сама по собі вона ще не означає, що людина правильно застосовує свій розум, як не глянь надходить розумно. Однак в будь-якому випадку дана здатність робить можливим факт культури. Це свідчить про те, що людина не тільки пристосовується до зовнішніх обставин свого життя подібно всім іншим живим організмам, але пристосовує їх до себе, до своїх різноманітним потребам і інтересам, тобто діє як вільна істота. В результаті таких дій він і створює культуру. Звідси знамените кантівське визначення культури: "придбання розумною істотою можливості ставити будь-які цілі взагалі (отже, в його волі) - це культура" [Кант 1963-1966 V, 464].

Але разом з тим свобода, по Канту, нерозривна з моральністю. Людина за своєю природою є істота моральне, проте йому ще належить стати таким. Призначення людства полягає не стільки у фізичному, скільки в моральному розвитку. З розвитком культури людство програє в якості фізичного роду, але воно виграє в якості морального роду. Культура, що розуміється як розвиток людиною своїх природних задатків, сприяє в кінцевому рахунку її моральному розвитку, досягнення нею моральної мети. По Канту, культура є необхідною умовою морального вдосконалення людини - того єдино можливого шляху, йдучи по якому людство тільки і зможе досягти свого кінцевого призначення.

Історія культури починається з виходу людства з природного стану і завершується його переходом в моральному стані. У цих межах розгортається вся робота культури: піднявши людини над природою, розвинувши його задатки і здібності, вона повинна привести його до згоди з родом, приборкати його егоїстичний інтерес, підпорядкувати морального обов'язку. Мета культури - перетворити людину з фізичного істоти в моральне. Культура містить у собі необхідність морального досконалості, "культуру моральності в нас", яка полягає в тому, щоб "виконувати свій обов'язок, і до того ж з почуття обов'язку (щоб закон був не тільки правилом, а й мотивом вчинку)" [Кант 1963-1966 IV (2), 327].

Згідно з Кантом, мораль не продукт культури, а її мета, дана розумом. Культура може керуватися і іншими цілями, наприклад, зовнішньої вихованістю і благопристойністю. Тоді вона постає як цивілізація. Остання базується не на волі, а на формальній дисципліні, яка регламентує поведінку людей в суспільстві. Вона не звільняє людину від влади егоїзму і своєкорисливості, а лише надає йому зовнішню респектабельність в сенсі чемності і хороших манер.

Виходячи із зазначених особливостей культури, вимальовується така картина. Культура являє собою цілком духовний феномен. Тому в людській діяльності тільки те може бути віднесено до культури, що має духовне і моральне зміст. Культурою є не всяка діяльність, не будь-який продукт діяльності, а тільки ті види діяльності і ті продукти, які несуть в собі благо, добро, моральність. Саме причетність до духовності робить культуру сферою свободи, тією областю, де людина знаходить свободу і перестає залежати від світу необхідності.

Проте є й інша, більш поширене тлумачення культури, згідно з яким феномен культури пов'язаний з латинським словом "cultura", яке дослівно означає "обробіток", "оброблення". В даному контексті культура розглядається як неминучий і природний продукт діяльності людини. Діяльність людини подібна праці хлібороба, який обробляє і обробляє землю. Як хлібороб обробляє землю, людина перетворює природу. Все, що ні робить людина, здійснюється на основі природи. Іншого матеріалу та іншої середовища у нього немає. Тому його діяльність постає як процес перетворення природи, результатом якого є культура. Діяльність людини і культура нерозривні. Діяльність сама є феномен культури, а культура включена в структуру діяльності. Будь-яка діяльність культурна, тобто належить світу культури, а культура сама має діяльний характер. І раз діяльність людини являє собою процес перетворення природи, то культура як результат цього перетворення виступає як природа, залучена в людський світ. Людина має, таким чином, причому не тільки навколо, але і всередині себе, дві природи: природну, власне природу, натуру і як би штучну, людську, тобто культуру. І культура - це те, що певним чином протистоїть природі, хоча неодмінно зводиться на ній. Це протистояння може призводити до протиставлення і антагонізму, але може і не приводити. В даному випадку це не принципово. Але однозначно те, що саме дане уявлення про культуру призвело до того, що багато мислителів, як в минулому, так і в сьогоденні, абсолютизуючи протилежність культури і природи, відрізняються своїм негативним ставленням до культури. Згідно з їхніми уявленнями, культура позбавляє людину його природності і стає згубною для нього. Тому вони проповідують відмову від культури і повернення в лоно природи, до натурального способу життя, повернення до простоти і природності. Так, зокрема, міркували представники даосизму, Ж.Ж. Руссо, Л.Н. Толстой. Цієї позиції дотримувався і З. Фрейд, який бачив причину походження психічних розладів і неврозів саме в культурі.

Суть даного тлумачення культури зводиться до того, що до культури відносяться всі створені продукти і всі здійснювані види діяльності людини. Що б людина не створював, все цілком область культури. Чи створює людина продукти духовної категорії, службовці моральному зростанню людей, або продукти, які розкладають людську моральність, - все це однаково ставиться до культури. Винаходить засіб порятунку життя або витончене зброю вбивства - також культура. Незалежно від того, що є результатом людської діяльності, благо чи зло - це галузь культури. Ця суть даного уявлення про культуру в той же час вказує на його обмеженість в розумінні феномена культури. А його обмеженість полягає саме в тому, що воно будується безвідносно до духовно-моральний бік буття і ніяк її не стосується. Тим часом, як тільки на її основі можна зрозуміти справжню суть всіх явищ людського життя, в тому числі і культури.

Ці два тлумачення відображають всю повноту буття культури. Вони розглядають насправді сутність і існування культури, її власну суть і то, як вона реалізується і, інакше кажучи, витоки і результати культури.

При першому тлумаченні мається на увазі, безумовно, сутність культури, її джерело, то початок, яке породжує культуру. У центрі уваги - походження культури. І цим початком виступає духовним началом, моральність. Тому ця позиція пов'язує культуру з духовністю, з релігією, з її трансцендентними підставами. І для неї непорушною істиною є те, що будь-яка культура зберігає в собі пам'ять про духовне першооснову. Що мається на увазі при другому тлумаченні? Зрозуміло, що мається на увазі не сутність, а лише існування культури, не її глибини, а поверхня, то, як вона постає, в чому втілюється. Тут в центрі уваги тому виявляється не духовний світ, а сама людина. Саме від людини залежить, яким буде підсумок культурної діяльності. Він може бути як моральним, так і аморальним, як одухотвореним, так і бездуховним. В даному контексті важлива вже не трансцендентна основа культури, а поцейбічний, земна її сторона. Якщо походження культури неодмінно духовне, то її виростання, її плоди можуть бути як духовними, так і бездухновними, тому тут культура розглядається безвідносно до духовних і моральних проблем.

Отже, обидва підходи розкривають різні сторони культури і взаимообогащают один одного в розумінні цілісного феномена культури. Хоча представники цих підходів найчастіше цього не визнають і знаходяться в конфронтації, причиною якої є вихідна непримиренність релігійності і ідеалізму з одного боку і атеїзму і матеріалізму - з іншого. Проте, по суті розглянутого питання між ними протиріччя немає, незважаючи на те, що релігійність дійсно ніколи не зможе примиритися з атеїзмом: але в даному контексті непримиренність цих вихідних позицій залишається на другому плані.

Немає протиріччя і в тому, що культура має завжди духовне походження, а результати її можуть бути бездухновними і аморальними. Протиріччя, антагонізм тут присутні в онтологічному плані, щодо самого існування культури. Це протиріччя між духовною сутністю культури і її можливим бездуховним існуванням. Однак в гносеологічному плані, в сфері розуміння культури тут протиріччя немає, бо даний підхід констатує лише наявний стан справ. Але це положення справ також в свою чергу вимагає роз'яснення і розуміння. Справа в тому, що культура, що виростає з надр духовного світу і визначає причетність до нього, наділяє людину відповідно і свободою. Через культуру і в культурі людина наближається до трансцендентному світу, до духовного першооснови. У культурі людина реалізує свою подобу Бога. У культурі людина як би долає себе, свою обмежену природність і долучається до абсолютності духовного світу. Культура завжди розвивається через творчість, а творчість людини є, кажучи мовою релігійної філософії, наслідування діяльності Бога. Разом з розвитком культури, надбанням духовної енергії, людина отримує і свободу, бо свобода є саме буття духовного світу, без якої він не може існувати. Людина наближається до духовної першооснові світобудови, а воно в свою чергу, саме наближаючи людини до себе, не може не наділяти його свободою, бо наділення свободою і є суть цього наближення. Але свобода неоднозначна щодо духовного світу і щодо людини. Свобода в духовно-моральному плані і свобода людському уявленні- не одне й те саме. Свобода, що є природною властивістю духовного світу, для людини набуває вже як би дві характеристики: вона природна, звичайно, тому що відбиває його сутність, але з іншого боку вона неприродна, бо співіснує з порочної природою людини. Тому свобода, яку людина знаходить в культурі, чревата її зловживанням, вживанням на зло, тобто підпорядкуванням її бездуховним цілям. І в результаті культура виступає як особа людини взагалі, як особа людства: сутність духовна, а в існуванні духовність переплетена з бездуховністю; фундамент духовний, а будівля байдуже до духовності. Словом, культура така, якою є людина. Культура - це дзеркало людини. Вона показує всі його істота, всі його буття, все його існування.

При подібному підході до феномену культури особливою актуальністю виділяється питання про негативні явища і продуктах людської діяльності. Відносити до культури негативно оцінювані з позиції моральності явища має глибокий філософський зміст. Бо в усьому, що є результатом діяльності людини, так чи інакше, присутній духовність. В основі будь-якої діяльності знаходиться духовна енергія, бо іншої енергії, що має творчий характер, просто немає. Тільки духовні сили дозволяють людині діяти і створювати що-небудь. Перебуваючи ж у основі людської діяльності, вони не можуть не втілюватися в її результатах. Негативними продукти культури стають в результаті зловживання духовною енергією і підпорядкування її аморальним цілям, але потенціал, втілений у творах культури, носить, безумовно, духовний характер. Тому навіть в негативних феномени культури все одно присутній духовність. Але не самі негативні явища і твори відносяться до культури, а тільки та духовність, яка втілюється в них. Духовна енергія і потенціал духовності присутня в усьому створеному людиною. І саме ця духовність є феномен культури, і завдяки їй всі продукти людської діяльності відносяться до культури. Бачачи в творах людської культури негативну сторону, ми відвертаємося і ігноруємо ту духовну силу, яка становить їх основу. Безумовно, їх негативний призначення пригнічує їх духовну сторону, але, тим не менше, воно тільки пригнічує і применшує, але не знищує її. Тому з точки зору самої культури певною мірою ми зазвичай переоцінюємо негативну сторону діяльності людини. Але за нею ховається духовна сторона, яка стає особливо зримою і доступною з часом. Зброя - це перш за все засіб вбивства. І в цьому плані воно має негативний, негуманний характер. Але ніхто не буде заперечувати, що музеї є духовний феномен. Однак саме зброю мало не завжди є основним експонатом музеїв. У музеї є перш за все не смертоносна сторона зброї, а той дух, то майстерність, ті таланти, які втілені в ньому, тобто духовна сторона. Коли зброя використовують за прямим призначенням, то сприймається його негативний зміст. Коли ж зброя знаходиться в музеї, то розкривається і оголюється його духовне походження. У музеї ми на зброю дивимося інакше, ніж в житті. В житті, оскільки воно вплетено в наше буття, ми занадто упереджені. В музеї з нього сходить наліт негативності, і ми сприймаємо його як твір культури. І має пройти досить часу, щоб ми неупереджено могли розглядати плоди людської діяльності, розглядати їх як твори культури.

Таким чином, коли до культури відносять негативні сторони і продукти людської діяльності, то вони включаються в її склад не цілком. В культуру включається тільки духовність, яка в них втілюється. Від їх власне негативної сторони в культурі абстрагуються, не вони визначають їхнє буття в культурі. У підсумку виходить, що перший підхід не тільки суперечить і не просто доповнює, а поглиблює і збагачує другий, бо він так само як і перший вбачає в культурі в кінцевому рахунку тільки один феномен - духовність. Обидва підходи припускають одну і ту ж духовну сутність культури, яка в свою чергу є уособленням змісту суспільного життя.

Таким чином, навіть в своїх негативних проявах культура зберігає єдність. А значить, немає суперечності між культурами, як часто представляють в наш час. Протиставлення культур виходить не з самих культур, а з політики, яка і будується на конфронтації. Насправді лінія поділу проходить між культурою і безкультур'ям.

Діалог передбачає з одного боку відокремлений існування культур, але в той же час ще і взаємопроникнення і повноцінну взаємодію. При збереженні самобутності і самостійності діалог передбачає визнання різноманітності культур і можливість іншого варіанта розвитку культури. В основі діалогу лежать уже ідеї плюралізму і толерантності.

Звичайно, діалог може бути різним. Ідеалом діалогу є не тільки спілкування, а й дружба. У дружбі діалог досягає мети. Тому коли діалог, що починається зазвичай формальним спілкуванням, підноситься до рівня дружнього спілкування, можна говорити про повноцінний взаємодії культур.

Культура як така є міра свободи суспільства. Тому діалог культур - це шлях до розширення свободи в культурі. Свобода - це рух углиб, до духовних основ, це прояв свободи духу. Але глибина створює можливості і для широти. Глибина забезпечує широту, але широта - передумова глибини. Таким чином, діалог - показник широти і відкритості культури, а разом з тим і свободи суспільства.

У діалозі культур важливий не стільки діалог, скільки культура діалогу. Бо діалог - взаємодія - відбувається завжди. Культури так чи інакше взаємодіють і проникають одна в одну. Це природний історичний процес, який може протікати і без волі людини. Однак вищий прояв культури - це відношення до іншої культури. І саме воно розвиває і одухотворяє саму культуру, піднімає і облагороджує людину як носія культури. Ставлення до чужої культури - це показник розвитку самої культури. У цьому потребує не стільки чужа культура, скільки своя. Культура ставлення до чужої культури - це частина самої культури.

ЛІТЕРАТУРА

Бердяєв 1 990 - Бердяєв Н. Філософія нерівності. М .: ІМА-прес, 1990..
Библер 1990 - Библер В.С. Від наукоучения - до логіки культури: Два філософських введення в двадцять перше століття. М .: Политиздат, 1990..
Библер 1991 - Библер В.С. Михайло Михайлович Бахтін, або Поетика і культура. М .: Прогрес, 1991.
Кант 1963-1966 - Кант І. Соч. в 6 т. М .: Думка, 1963-1966.
Лебедєв 2004 - Лебедєв С.А. Філософія науки: Словник основних термінів. М .: Академічний Проект, 2004.
Лекторский 2012 - Лекторский В.А. Філософія, пізнання, культура. М .: Канон +, РООІ "реа- білітація", 2012.
Лихачов 2006 - Лихачов Д.С. Екологія культури // Вибрані праці з російської та світової культури. СПб .: Изд-во СПбГУП, 2006.
Межуєв 1987 - Межуєв В.М. Культура як проблема філософії // Культура, людина і картина світу. М .: Наука, 1987.
Меліков 2010 - Меліков І.М. Культура як уособлення змісту суспільного життя // Вчені записки РГСУ. М., 2010. № 3. С. 17-25.
Фатихова 2009 - Фатихова Р.М. Культура як діалог і діалог в культурі // Вісник ВЕГУ. 2009. № 1 (39). С. 35-61.
Франк 1992 - Франк С.Л. Духовні основи суспільства. М .: Республіка, 1992.

сукупність безпосередніх відносин і зв'язків, які складаються між різними К., а також їх результатів, взаємних змін, що виникають в ході цих відносин. Д.К. - одна з найбільш значущих для культурної динаміки форм культурної комунікації. В процесі Д.К. відбуваються зміни культурних патернів - форм соціальної організації і моделей соціальної дії, систем цінностей і типів світогляду, становлення нових форм культуротворчества і способу життя. Саме в цьому полягає принципова відмінність Д.К. від простих форм економічного, культурного або політичного співробітництва, що не припускають істотних перетворень кожної зі сторін.

Можна виділити такі рівні Д.К .: а) особистісний, пов'язаний з формуванням або трансформацією людської особистості під впливом різних "зовнішніх" по відношенню до його природної культурному середовищі культурних традицій; б) етнічний, характерний для відносин між різними локальними соціальними спільнотами, нерідко в рамках єдиного соціуму; в) міжнаціональний, пов'язаний з різноплановим взаємодією різних державно-політичних утворень і їх політичних еліт; г) цивілізаційний, заснований на зустрічі принципово різних типів соціальності, систем цінностей і форм культуротворчества. Д.К. на цьому рівні найбільш драматичний, оскільки сприяє "розмиванню" традиційних форм культурної ідентичності і, в той же час, вкрай продуктивний з точки зору інноваційної діяльності, створюючи унікальне поле крос-культурних експериментів. Крім того, Д.К. можливий і як взаємодія актуального типу К. з власної історично сформованої культурної традицією. Пострадянський шлях Білорусі та Росії в порівнянні з аналогічним розвитком колишніх соціалістичних держав (Польща, Чехословаччина та ін.) - найкраще підтвердження значущості впливу на розвиток суспільства, особливо на переломних етапах, культурної традиції (або культурної інерції). У повсякденній практиці Д.К., як правило, одночасно реалізується на всіх названих рівнях. Слід також зазначити, що реальний Д.К. передбачає участь не двох, а значно більшого числа учасників. Це пов'язано з принциповою етнічно-культурної неоднорідністю будь-якого сучасного соціуму, що неминуче втягує в Д.К. як великі, так і малі нації, а також різні "осколки" інших етносів, що утворюють своєрідні "культурні резервації". Учасники Д.К. спочатку знаходяться в нерівному положенні, що обумовлено не тільки відмінністю базисних цінностей, а й рівнем розвитку кожної К., а також ступенем її динамічності, демографічними та географічними факторами. Більш численне і активне культурне співтовариство в процесі Д. буде набагато більш впливовою малої етнічної групи. У сучасній теорії К. прийнято виділяти в процесі Д.К .: К.-донора (яка більше віддає, ніж отримує) і К.-реципієнта (яка виступає приймаючою стороною). Протягом історично тривалих періодів часу ці ролі можуть змінюватися в залежності від темпів і тенденцій розвитку кожного з учасників Д.К. Відрізняються також форми і принципи взаємодії К. - як мирні, добровільні способи взаємодії (найчастіше передбачають партнерську, взаємовигідне співробітництво), так і примусові, колоніально-військового типу (які передбачають реалізацію власних завдань за рахунок протилежної сторони).

Однією з форм Д.К. служать міжнародні відносини. Крім різних міжнародних організацій типу ООН або ЮНЕСКО, для міждержавного культурного взаємодії широко використовується система соціальних інститутів і механізмів всередині самих К. В цих випадках запозичені культурні зразки стають мотиваціями різних форм "місцевого" соціальної дії. Наприклад, реальним вираженням Д.К. можуть стати політика модернізації або, навпаки, реанімація авторитарних (традиційних) форм суспільного устрою, зміна курсу в державній національній та культурній політиці з використанням зарубіжних "заготовок", тенденції розвитку структур місцевого самоврядування, зростання або скорочення числа громадських (в тому числі культурно-національних ) об'єднань і соціальних ініціатив. У кожному конкретному випадку Д.К. присутні кілька стадій або етапів. Вихідним пунктом тут прийнято вважати стадію "культурного шоку" або "нульовий" ступеня сумісності мов, поведінкових сценаріїв і традицій різних учасників Д.К. Подальший розвиток Д.К. визначається специфічними особливостями кожного з типів К., їх статусом в процесі конкретного міжкультурного контакту ( "агресор" або "жертва", "переможець" або "переможений", "традиціоналіст" або "новатор", "чесний партнер" або "цинічний прагматик" ), ступенем сумісності їх базисних цінностей і актуальних інтересів, здатністю брати до уваги інтереси іншої сторони. Виходячи з перерахованого вище, Д.К. може проходити як в конструктивно-продуктивних, так і в конфліктних формах. В останньому випадку культурний шок переростає в культурний конфлікт - критичну стадію протистояння світоглядних установок різних особистостей, соціальних груп, особистості і групи, особистості і суспільства, культурних меншин і суспільства в цілому, різних соціумів або їх коаліцій. В основі культурного конфлікту - принципова несумісність мов різних К. Поєднання несумісного породжує "семантичне землетрус", що порушує не тільки хід міжкультурної комунікації, а й нормальне існування кожного з учасників Д. Практичні форми культурного конфлікту можуть мати різний масштаб і характер: від приватної сварки до міждержавного протистояння (ситуація "холодної війни") і коаліційних воєн. Типовими прикладами найбільш масштабних і жорстоких культурних конфліктів є релігійні та громадянські війни, революційні і національно-визвольні рухи, геноцид і "культурні революції", насильницьке навернення в "справжню" віру і винищення національної інтелігенції, політичне переслідування "інакомислячих" і т.п. Культурні конфлікти, як правило, відрізняються особливою запеклістю і безкомпромісністю, а в разі застосування сили переслідують цілі не стільки підкорення, скільки фізичного знищення носіїв чужих цінностей. Людьми рухає не здоровий глузд, а глибинна психологічна зараженість конкретним типом культурного продукту, закріплена на рівні дораціональной переконаності у власній правоті. Найбільш реальний і ефективний спосіб виходу з культурного конфлікту - не доводити справу до нього. Попередження культурних конфліктів можливе лише на основі виховання недогматіческого свідомості, для якого ідея культурного поліморфізму (принципової багатозначності простору К. і принципову неможливість "єдино вірного" культурного канону) буде природною і очевидною. Шлях до "культурного світу" - у відмові від монополії на істину і прагнення насильно привести світ до консенсусу. Подолання "епохи культурних конфліктів" стане можливим в тій мірі, в якій соціальне насильство у всіх його проявах перестане розглядатися в якості важеля історії.

Діалог культур є формою існування культури. Як відомо, культура внутрішньо неоднорідна - вона розпадається на безліч несхожих культур, об'єднаних в основному національними традиціями. Тому часто, говорячи про культуру, ми уточнюємо: російська, французька, американська, грузинська і т.д. Національні культури можуть взаємодіяти з різними сценаріями. Одна культура може зникнути під тиском іншої, більш сильної культури. Культура може поступитися наростаючому тиску глобалізації, яка насаджує усереднену інтернаціональну культуру, засновану на споживчих цінностях.

Ізоляція культури - це один з варіантів протистояння національної культури тиску інших культур і інтернаціональної культури. Ізоляція культури зводиться до заборони будь-яких змін в ній, насильницького припинення всіх чужих впливів. Така культура консервується, перестає розвиватися і в підсумку вмирає, перетворюючись на набір банальностей, прописних істин, музейних експонатів та підробок під предмети народних промислів.

Для існування і розвитку будь-якої культури, як і будь-якій людині, необхідні спілкування, діалог, взаємодія. Ідея діалогу культур передбачає відкритість культур один одному. Але це можливо при виконанні ряду умов: рівності всіх культур, визнання права кожної культури на відмінності від інших, поваги до чужої культури.

Російський філософ Михайло Михайлович Бахтін вважав, що тільки в діалозі культура наближається до розуміння себе самої, дивлячись на себе очима іншої культури і долаючи тим самим свою однобічність і обмеженість. Не існує ізольованих культур - всі вони живуть і розвиваються тільки в діалозі з іншими культурами:

«Чужа культура тільки в очах іншої культури розкриває себе повніше і глибше (але не у всій повноті, тому що прийдуть і інші культури, які побачать і зрозуміють ще більше). Один сенс розкриває свої глибини, зустрівшись і зіткнувшись з іншим, чужим змістом: між ними починається як би діалог, який долає замкнутість і однобічність цих смислів, цих культур ... При такій діалогічній зустрічі двох культур вони не зливаються і не змішуються, кожна зберігає свою єдність і відкриту цілісність, але вони взаємно збагачуються ».

Культурне розмаїття - важлива умова для самопізнання людини: чим більше культур він дізнається, чим більше країн відвідає, чим більше мов вивчить, тим краще він зрозуміє себе і тим багатшим буде його духовний світ. Діалог культур - основа і важлива передумова для формування і зміцнення таких цінностей, як толерантність, повага, взаємодопомога, милосердя.

культура цивілізаційний асиміляція

Поняття діалогу культур стало надзвичайно модним в сучасній реальності, причому в самих різних областях знань - в культурології, в мистецтвознавстві, в літературознавстві як прикордонної між искусствознания і філологією області, в лінгвістиці, точніше, в тих її розділах, які пов'язані з проблемою «мова і культура », а також в педагогіці, пов'язаної з навчанням представників етнічних меншин або учнів, що становлять багатонаціональні колективи, і в школах і вузах. Це поняття закладається в концепції розвитку освіти, в навчальні плани і програми, озвучується в курсах лекцій для студентів і слухачів підвищення кваліфікації педагогічних кадрів. Ми спробуємо визначити, наскільки реально дане поняття присутній в освітньому процесі в деяких регіонах Російської Федерації, які умови для його реалізації в навчальному процесі і що реально має місце в сучасній російській дійсності на Півночі і в прилеглих до Півночі регіонах, а також в освітніх структурах, обслуговуючих північні регіони Росії.

Для того щоб «діалог культур» був діалогом, необхідна наявність як мінімум двох культур - в розглянутому нами випадку мається на увазі наявність якоїсь державної, або «російськомовної», культури - і культури етнічних меншин, тобто якогось етносу з народів Півночі. Навіть визначення державної форми культури тут виявляється далеко не однозначним, що ж стосується ідентифікації другого учасника діалогу, то з ним ми маємо ще більше проблем. Справді, неможливо встановлювати в навчанні порізно якутський, російсько-евенкійський, російсько-юкагирский, російсько-чукотський діалог культур (хоча реально саме така взаємодія культур спостерігається в більшості улусів Якутії і суміжних територій - Евенкії, Чукотки і т. Д.). Якщо ж розуміти під діалогом культур якесь зіткнення носіїв національної культури з корінними жителями Півночі РФ взагалі, то в такому «діалозі культур» другий учасник, тобто «культура народів Півночі», буде виступати або у вигляді наукової фікції, оскільки загальні хантийського-юкагірскіе або саамське-ескімоські характеристики культури відсутні, або у вигляді монстра-мутанта, створеного з мізерних знань педагогів про етнографії окремих етносів, кожен з яких має багатющу історію і самобутні культурні традиції. При рівній мірі внутрішнього багатства і рівній адаптованості до умов життя «діалог» між такими культурами в навчальному процесі не встановлюється через різницю в обсязі знань про культури.

Треба також мати на увазі й те, що історично в діалог, про який ми ведемо мову, вступати не якісь абстрактні культури, а реальні субетнічна культури, причому «російська» культура була представлена ​​не своєю державною формою, а регіональної культурою старожильческого населення, а в наші дні - субкультурою приїжджого населення Півночі. Як та, так і інша субкультури вивчені недостатньо, при цьому регіональна субкультура Північних регіонів РФ в наші дні і протягом усього ХХ століття, носіями якої є приїжджі населення Півночі і національна інтелігенція, не була предметом жодної з наукових дисциплін, їй не було місця ні в етнографії, ні в культурології. Територіальні субкультури нечисленних народів Півночі РФ також різнорідні навіть у окремих етносів (евенки Якутії, Бурятії, Хабаровського краю і Сахаліну, евени західній Якутії, евени Північного Сходу Якутії і евени Камчатки, лісові та тундреная юкагири і т. П.) - облік всіх цих реальностей перетворює поняття діалогу культур в віртуальну сутність, а фактична конкретика його робить відповідний матеріал непридатним для вивчення.

Наступний фактор, що характеризує «діалог культур» в його педагогічному розумінні - це соціальний фактор. Хто з ким здійснює діалог - селищна інженер з оленярів, петербурзька вчителька з Евенкійської майстринею, професор-культуролог з морським звіробоєм, або депутат Держдуми від якогось автономного округу зі студентами - петербуржцями в другому поколінні? Ясно, що соціальні відмінності по обидва боки не можуть не прийматися до уваги як при науковому вивченні проблеми, так і при вирішенні практичних освітніх завдань. В реальності «діалог культур» здійснюється між корінним і приїжджим населенням національних сіл, в рівній мірі представляють різні соціальні групи, і тільки в цій сфері ми маємо контакти носіїв культур, що не мають соціальної маркування або нейтралізують соціальну маркування. Разом з тим представники інтелігенції та творчого середовища з народів Півночі контактують з різними соціальними групами «російськомовного» населення у себе в регіонах, а також в тих місцях, де вони проживають - в адміністративних центрах. Студенти і вчителі представляють собою не тільки специфічну соціальну групу, навіть якщо вони і належать до народів Півночі, але формують найменш типову з груп носіїв етнічних культур - при цьому цінності і життєві інтенції цих груп часто мають на меті максимально дистанціюватися від власної етнічної культури, отримати нетрадиційну для етносу професію, переїхати до великого міста, знайти шлюбного партнера не з середовища свого народу і т. п. Ці соціальні середовища розглядають приналежність до етносу насамперед як джерело підвищення соціального статусу, який обіцяє в перспективі якесь добробут, в той час як для оленярів, морських мисливців і інших представників традиційних професій приналежність до нечисленних народів часто в психологічному плані знижує соціальний статус.

Нарешті, не менш значущим для характеристики «діалогу культур» є об'єктивна оцінка типу взаємодії і ступеня взаємодії тих сутностей, які іменуються культурами. Насправді в сучасному стані в кожному окремому випадку мова повинна йти про різні територіальних субкультурах, які до того ж мають і особливі соціальні маніфестації. Неможливо собі уявити такий «діалог культур», учасниками якого є сучасні доценти-педагоги і студенти-чукчі, яким підноситься культура чукчів кінця XIX - початку XX століття, або які розглядаються як носії особливої ​​ментальності, характерною для чукчів кінця XIX - початку XX століття, - і ще гірше, коли в освітньому процесі або методичних розробкахведуться пошуки особливої ​​етнічної ментальності (ясно, що при її відсутності поняття діалогу культур втрачає сенс). Діалог культур, що належать до різних часових зрізах, - це метафора, яка хороша для вивчення мистецтва модерну, що живиться етнографічними матеріалами, або такого ж регіонального модерну, який виростає з регіональних субкультур на етнічних засадах. Але в освітньому процесі, учасники якого співіснують у часі, і тим більше в навчанні підростаючого покоління, яке стане свідком зміни культурної парадигми, це поняття позбавляється сенсу. У національних селах існують зазвичай кілька різних громад - приїжджі населення і одна або кілька громад корінного населення по різних етносів, якщо корінне населення в тому чи іншому селі є змішаним. У цих умовах «діалог культур» є уявним, оскільки всі громади виявляють тенденції до взаємного відокремлення, а не до інтеграції. Якщо в тому чи іншому регіоні має місце аккультурация або асиміляція одного етносу іншим, більшим і більш «престижним», то, само собою зрозуміло, говорити про «діалозі» в таких випадках не доводиться: тут має місце вельми авторитарний «монолог».

Відповідно, стосовно контингенту учнів і особливо студентів вузів з числа народів Півночі, не можна закривати очі на те, що ці студенти також вже не є носіями своєї традиційної етнічної культури, а через 20-30 років можуть втратити і ті ознаки етнічної або регіональної культури, якими володіють в даний час. Це означає, що і в даному випадку ми реально маємо культурний монолог замість діалогу.

Поняття діалогу культур часто, в тому числі і в освіті, використовується з однією прагматичною метою - сформувати толерантність в міжетнічних відносинах. Корисність вирішення цього завдання не викликає сумнівів і не може оскаржуватися. Однак саме рішення цього завдання неможливе без знання конкретних етнічних культур у всьому їх різноманітті і історії, без знання територіальних і соціальних варіантів цих культур, а також без чітких і об'ємних уявлень про сучасний стан етнічних культур. Сучасна система освіти для народів Півночі РФ не має в своєму розпорядженні такої інформації і виявляється не в змозі впровадити весь цей матеріал в навчальний процес в методично коректній формі. Поняття діалогу культур в освітньому процесі в наші дні виглядає не більш ніж привабливою вивіскою, за якою стоять часто такі уявлення про етнічну культуру, які складають повну протилежність гуманітарній науці, будь то культурологія, етнографія, етносоціологія або Етнодемографія.

Н.В.Кокшаров,

кандидат філософських наук

Взаємодія культур: діалог культур

Вся історія людства - це діалог. Діалог пронизує все наше життя. він єпо своїй дійсності засобом здійснення комунікаційних зв'язків, умова взаєморозуміння людей. Взаємодія культур, їх діалог - найбільш сприятлива основа для розвитку міжетнічних, міжнаціональних відносин. І навпаки, коли в суспільстві є міжетнічне напруження і тим більше, міжетнічні конфлікти, то діалог між культурами утруднений, взаємодія культур може носити обмежений характер в поле міжетнічної напруженості даних народів, носіїв даних культур. Процеси взаємодії культур більш складні, ніж наївно колись вважали, що йде проста "перекачування" досягнень високорозвиненої культури в менш розвинену, що в свою чергу логічно підводило до висновків про взаємодію культур як джерелі прогресу. Зараз активно досліджується питання про межі культури, про її ядрі і периферії. За Данилевському культури розвиваються відокремлено і спочатку ворожі одна одній. В основі всіх цих відмінностей він бачив "дух народу". "Діалог - це спілкування з культурою, реалізація і відтворення її досягнень, це виявлення та розуміння цінностей інших культур, спосіб привласнення останніх, можливість зняття політичної напруженості між державами та етнічними групами. Він - необхідна умова наукового пошуку істини і процесу творчості в мистецтві. Діалог - це розуміння свого "Я" і спілкування з іншими. Він всеобщ і загальність діалогу загальновизнана "(1, c.9). Діалог передбачає активну взаємодію рівноправних суб'єктів. Взаємодія культур і цивілізацій передбачає і якісь загальні культурні цінності. Діалог культур може виступати як примирювальний фактор, що попереджає виникнення воєн і конфліктів. Він може знімати напруженість, створювати обстановку довіри і взаємної поваги. Поняття діалогу особливо актуально для сучасної культури. Сам процес взаємодії і є діалог, а форми взаємодії являють собою різні види діалогічних відносин. Ідея діалогу має свій розвиток в глибокому минулому. Давні тексти культури Індії наповнені ідеєю єдності культур і народів, макро-і мікрокосмосу, роздумами про те, що здоров'я людини багато в чому залежить від якості його взаємин з навколишнім середовищем, від свідомості сили краси, розуміння як відображення Всесвіту в нашому бутті.

Проблемами діалогу займалися давньогрецькі філософи - софісти, Сократ, Платон, Арістотель, філософи епохи еллінізму. Діалоговий простір було ними створено на основі духовної культури, заснований на визнання плюралізму думок, рівноправності точок зору, визнання загальнолюдських принципів, свободи і цінності особистості і суспільства в цілому. В середні віки діалог використовувався переважно в моральних цілях. Внутрішньо диалогичен філософський трактат Абеляра "Так і ні" (1122 г.). А в іншому своєму творі "Діалог між філософом, іудеєм і християнином" він передбачив не тільки діалог конфесій, а й діалог культур.

Хоча діалог, як форма міжлюдського спілкування існує з дуже далеких часів, але по-справжньому проблемами диалогических відносин зайнялися німецькі філософи І. Кант, І. Фіхте, Ф. Шеллінг близько 200 років тому, коли вони займалися проблемами суб'єкта і його пізнають можливостей, суб'єктивних і межсуб'ектівних відносин. Далі, розвиваючи ідеї Фіхте про інакшості і взаємозумовленості "я" і "іншого" Л. Фейєрбах дає початок дослідженню діалогу початку XX століття. І. Гердер вважав взаємодію культур як спосіб збереження культурного різноманіття. Культурна замкнутість веде до загибелі культури. Однак, на його думку, і що вірно, зміни не повинні торкатися "ядра" культури. Сучасні культури сформовані в результаті численного і тривалого культурного взаємодії. В історичному плані звернення до діалогу завжди є свідченням зміни наукової парадигми. Виникнення діалогу в античності було показником того, що міфічне свідомість зміталося філософсько-дискурсивні, критичним свідомістю. Діалоги епохи Відродження показують, що формується нова парадигма, новий тип свідомості. Сучасна культура теж починає переходити до нового типу буття людини в культурі. У XX столітті культура зміщується в епіцентр людського буття, що відбувається у всіх сферах життя. Діалог культур - це спілкування багатьох унікально-загальних особистостей, домінантою якого є не пізнання, але взаєморозуміння. "У глибинній ідеї діалогу культур формується нова культура спілкування. Мислення і буття іншої людини не тільки поглиблено в кожному з нас, воно - це інше мислення, інший свідомість, внутрішньо насущне для нашого буття "(2, c.80). У сучасному світі діалог культур більш ускладнився в силу комплексу обставин. З взаємодією культур різних народів пов'язані і сучасні прояви фундаментальних проблем. Особливість вирішення цих проблем полягає в рамках систематичного діалогу культур, а не однієї, нехай навіть досягла успіху культури. "Вирішення цих проблем передбачає таку глобалізацію взаємодії культур в просторі і в часі, при якій реальністю стає самореалізація усіх і кожної культури через взаємодію всіх з кожної та кожної з усіма іншими. На цьому шляху проблематизується сам механізм взаємодії культур. " І далі А.Гордіенко справедливо вважає: "Внаслідок того, що глобалізація міжкультурних взаємодій вважає таку повноту смислового світу залучених до неї індивідів, яка виникає лише в точці перетину всіх культурних образів, індивід виходить за індивідуальні, приватні межі в культурний космос, в принципове нескінченне спілкування і, отже, в нескінченне переосмислення того, що таке він сам. Цей процес утворює ту "пряму" перспективу людської історії "(3, c.76, 78).

Так як духовна культура перебуває в нерозривному зв'язку з релігією, то діалог культур "це не просто взаємодію народів, а й глибока їх містичний зв'язок, вкорінена в віросповіданні" (4, c.20). Cледовательно, діалог культур неможливий без діалогу релігій і діалогу всередині релігій. А чистота діалогу - це справа совісті. Справжній діалог завжди є свобода думки, розкутість суджень, інтуїція. Діалог подібний до маятника, який, якщо відхиляється, то діалог рухається. Апостол Павло казав: "Треба бути єресям, щоб виявилися з вас мистецьки" (1 Кор.11: 19). Суха формальна логіка, лінійна розсудливість іноді чужа і ворожа духовному умогляду. Одновимірна раціоналізм містить в собі небезпеку спрощеного або помилкового висновку. У зв'язку з цим у середньовічних ченців була прислів'я: "диявол - логік". Як форма розмови діалог передбачає якусь спільність простору і часу, співпереживання - з метою зрозуміти співрозмовника, знайти з ним спільну мову. Діалог може бути формою релігійно-філософської думки (наприклад, платоновские діалоги) і духовного одкровення. В ідеальному діалозі все співрозмовники прислухаються до голосу згори, до голосу совісті, до правди цілого. Якщо правда цілого не складається, то це говорить про діалог глухих, тобто це псевдодіалог або його відсутність.

Складність і багатовимірність діалогу дає невичерпні можливості для його дослідження. На початку XX століття цією проблемою займалися М. Бубер, Ф.Гогартен, Ф. Розенцвейг, О. Розеншток-Хюссі, Г. Коен, Ф. Ебнер та інші. Класиком теорії діалогу вважається Мартін Бубер. Його праця про діалог "Я і ти" вийшов російською мовою тільки в 1993 році. Центральна ідея філософії М. Бубера - буття як діалог між Богом і людиною, людиною і світом. Діалог творцем і рятівний, коли він здійснюється за допомогою Бога, його заповідей про моральність і любові. Саме в цьому діалозі виявляється життєвість і самого Бога. Вихідним пунктом концепції М. Бубера служить діалогічний принцип. Людина знаходить власну сутність тільки вбираючи в себе вселюдської, співвідносячи себе з іншими людьми.

Проблемами діалогу займалися в соціолінгвістиці (Л. Щерба, Л. Якубинский), літературної та філософської герменевтики (Х. Гадамер), феноменології (Х. Гуссерль, М. Мамардашвілі), фундаментальної онтології (М. Хайдеггер), літературознавстві та семіотики (А. Аверинцев, М. Бахтін, М. Лакшин, Ю. Лотман), в основах комунікації (А. Моль, В. Борев) і т.д. Взаємодія культур досліджували К.Леви-Стросс, Г. Хершковец, С. Артановскій, С. Арутюнов, Б. Єрасов, Л. Іонін, Н. Іконнікова та інші. Міжкультурне спілкування складається в міру предметних перетинань, що вибудовуються діяльністю мови. Згідно Х. Гадамеру, діалог є своєрідною аплікацією свого і чужого.

Міжкультурні взаємодії не можуть відбуватися інакше, ніж через взаємодії індивідуальних світоглядів. Найважливішою проблемою при аналізі міжкультурної взаємодії є розкриття механізму взаємодій. Два види взаємодії: 1) культурно-пряме, коли культури взаємодіють один з одним завдяки спілкуванню на рівні мови. 2) Непряме, коли основні характеристики взаємодії є і його діалоговий характер, діалог при цьому входить всередині культури, в складі її власних структур. Инокультурную зміст займає подвійне становище - і як "чуже" і як "своє". Таким чином, взаємовплив і взаємопроникнення культур є наслідком непрямого взаємодії, діалогу культури з собою, як діалогу "свого" і "чужого" (має подвійну природу). Суть діалогічності - в продуктивному взаємодії суверенних позицій, що становлять єдине і різноманітне смисловий простір і загальну культуру. Головне, що відрізняє діалогічність від монологичности - прагнення до порозуміння взаємин різних поглядів, ідей, явищ, соціальних сил.

Можливість філософського діалогу - можливість різноякісності інтерпретацій філософських парадигм. Діалог є загальність взаємодій, через яку формується сімейство мислителів. Філософ, збираючи по крихтах чуже, відтворює справжній образ. Цю рису підкреслював і Х. Ортега- і-Гассет, кажучи про те, що вся низка філософів виступає як єдиний філософ, який прожив як би дві з половиною тисячі років. Діалог, який має на увазі ідею культури і мається на увазі ідеєю культури, в принципі невичерпний. "Діалог лише тоді діалог, коли він може здійснюватися як нескінченне розгортання і формування все нових стилів кожного, який входить в діалог феномена культури. В ході складного, багатошарового діалогу культур відбувається формування загальнолюдських цінностей "(5, с.141).

Однією з грунтовних робіт, присвяченій проблемам взаємодії культур, є праця С. Артановского "Історична єдність людства і взаємний вплив культур. Філософсько-методологічний аналіз сучасних зарубіжних концепцій. Л., 1967. Для діалогу культур важливо поняття "єдність". С. Артановскій вважає, що поняття єдності не слід тлумачити метафізично як повну однорідність або неподільність. "Історична єдність культур не означає їх тотожності, тобто повну повторюваність явищ, їх ідентичність. "Єдність" означає цілісність, корінну спільність, переважання внутрішніх зв'язків між елементами цієї структури над зовнішніми. Ми говоримо, наприклад, про єдність Сонячної системи, яка, однак, не виключає множинності складових її світів. Світова культура, з цієї точки зору, утворює єдність, що володіє структурою, яка розташовується в двох вимірах - просторовому (етнографічному) і тимчасове (етноісторичних) "(6, c. 43).

Методологія взаємодії культур, зокрема, діалогу культур, була розроблена в працях М. Бахтіна. Діалог за М. Бахтіним - це взаєморозуміння, що беруть участь в цьому процесі, і в той же час збереження своєї думки, своєї в іншого (злиття з ним) і збереження дистанції (свого місця) "(7, c.430). Діалог - це завжди розвиток, взаємодія. Це завжди об'єднання, а не розкладання. Діалог - це показник загальної культурисуспільства. "Діалог не засіб, а самоціль. Бути - значить спілкуватися діалогічно. Коли діалог закінчується, все закінчується. Тому, діалог, по суті, не може і не повинен закінчуватися. "(8, c.433). За М. Бахтіним, кожна культура живе тільки в вопршаніі іншої культури, що великі явища в культурі народжуються тільки в діалозі різних культур, тільки в точці їх перетину. Здатність однієї культури освоювати досягнення іншого - один з джерел її життєдіяльності. "Чужа культура тільки в очах іншої культури розкриває себе повніше і глибше .... Один сенс розкриває свої глибини, зустрівшись і зіткнувшись з іншим, чужим змістом ..., між ними починається як би діалог, який долає замкнутість і однобічність цих смислів, цих культур ... При такій діалогічній зустрічі двох культур вони не зливаються і не змішуються, але вони взаємно збагачуються "(7, с.354). Наслідування чужої культури або повне неприйняття її повинні поступитися місцем діалогу. Для обох сторін діалог двох культур може бути плідним. "Ми ставимо чужій культурі нові питання, яких вона сама собі не ставила, ми шукаємо у ній відповіді, на ці наші запитання; і чужа культура відповідає нам, відкриваючи перед нами нові свої сторони, нові смислові глибини "(7, c. 335).

Інтерес - початок діалогу. Діалог культур - це потреба у взаємодії, взаємодопомоги, взаємозбагаченні. Діалог культур виступає як об'єктивна необхідність і умова розвитку культур. У діалозі культур передбачається взаєморозуміння. А у взаєморозумінні передбачається єдність, подібність, тотожність. Тобто діалог культур можливий лише на основі взаєморозуміння, але в той же час - лише на основі індивідуального в кожній культурі. А загальним, що об'єднує всі людські культури, є їх соціальність, тобто людське і людяне. "Взаєморозуміння століть і тисячоліть, народів, націй і культур забезпечує складне єдність всього людства, всіх людських культур (складне єдність людської культури), складне єдність людської літератури" (там же ... с.390). Немає єдиної світової культури, але є єдність всіх людських культур, що забезпечує "складне єдність всього людства" - гуманістичне начало.

Вплив однієї культури на іншу реалізується тільки в тому випадку, якщо існують необхідні умови для такого впливу. Діалог двох культур можливий тільки при певному зближенні їх культурних кодів, наявності або виникненні загальної ментальності. Діалог культур - це проникнення в систему цінностей тієї чи іншої культури, повагу до них, подолання стереотипів, синтез самобутнього і інонаціонального, що веде до взаємозбагаченню і входженню в світовий культурний контекст. У діалозі культур важливо побачити загальнолюдські цінності взаємодіючих культур. Одним з головних об'єктивних протиріч, властивих культурам усіх народів світу, є протиріччя між розвитком національних культур і їх зближенням. Тому необхідність діалогу культур є умовою самозбереження людства. А формування духовної єдності є результатом діалогу сучасних культур.

Діалогічність передбачає зіставлення національних цінностей і вироблення розуміння того, що власне етнокультурне співіснування неможливо без шанобливого і дбайливого ставлення до цінностей інших народів. Взаємодія культур набуває свою специфіку на основі перетину унікальних культурних систем. "Культура вся розташована на кордонах, кордон проходить всюди, через кожен момент її ... культурне життя відбивається в кожній краплі" (7, с. 25). У статті "До естетиці слова" М. Бахтін стверджує: "Кожна культурна акт істотно живе на кордонах: в цьому його серйозність і значущість; абстрактний від кордонів, він втрачає грунт, стає порожнім, зарозумілим, вироджується і вмирає "(с.266). Отже, межі не тільки роз'єднують, але і об'єднують, виявляючи змістову цілісність. І Пушкін і Достоєвський формувалися на кордоні російської та західної культур. Вони вважали, що Захід - це наша друга батьківщина, а камені Європи священні. Європейська культура диалогична: вона заснована на прагненні зрозуміти інше, на обміні з іншими культурами, на дистанціюватися ставленні до самої себе. У розвитку світового соціокультурного процесу важливу роль відіграє діалог культур Заходу і Сходу, який придбав в сучасних умовах вселюдської значимість. У цьому діалозі Росія займає особливу роль, будучи своєрідним мостом, що зв'язує Європу і Азію. У російській культурі триває процес синтезування східних і західних культурних традицій. Двоєдина природа російської культури дозволяє їй бути посередником між Сходом і Заходом. Діалог, за М. Бахтіним, може мати такі наслідки:

1. Синтез, злиття різних точок зору або позицій в одну загальну.

2. "При діалогічного зустрічі двох культур вони не зливаються і не змішуються, кожна зберігає свою єдність і відкриту цілісність, але вони взаємно збагачуються" (7, c.360).

3Діалог призводить до розуміння принципових відмінностей між учасниками цього процесу, коли "чим більше розмежування, тим краще, але розмежування доброзичливого. Без бійок на межі ".

В. Сагатовский виділяє і четверте можливий наслідок невдалого діалогу: "домовитися не вдалося, позиції виявилися несумісними, порушені важливі інтереси, можливо (а іноді і необхідно) недіалогічна зіткнення сторін" (9, c. 22). Перешкодами в діалозі можуть служити різноспрямовані системи цінностей, що, звичайно ускладнює діалог і деякі культури неохоче вступають в контакти з іншими культурами.

Ідея діалогу культур заснована на пріоритеті загальнолюдських цінностей. Культура не терпить однодумності і едіномненія, вона діалогічна за своєю природою і суттю своєю. Відомо, що К. Леві-Стросс завжди рішуче виступав проти всього, що може привести до знищення відмінностей між людьми, між культурами, порушити їх різноманітність і неповторність. Він був за збереження унікальних особливостей кожної окремої культури. Леві-Стросс в книзі "Раса і культура" (1983 р) стверджує, що "... інтегральне спілкування з іншою культурою вбиває ... творчу оригінальність обох сторін". Діалог - найважливіший методологічний принцип розуміння культури. Через діалог до пізнання. Сутнісні характеристики культури проявляються в діалозі. У розширювальному сенсі діалог можна розглядати також як властивість історичного процесу. Діалог - універсальний принцип, який забезпечує саморозвиток культури. Всі культурні та історичні явища - продукти взаємодії, спілкування. В ході діалогу людей і культур відбувалося становлення мовних форм, розвивалася творча думка. Діалог іде в просторі і в часі, пронизує культури по вертикалі і по горизонталі.

У факті культури є буття людини і його практиці. Всі. Більше немає нічого. Зустріч між цивілізаціями - це завжди, по суті, зустріч між різними типами духовності або навіть різними реаліями. Повноцінна зустріч має на увазі діалог. Щоб вступити в гідний діалог з представниками позаєвропейських культур, необхідно знати і розуміти ці культури. На думку Мірча Еліаде, "рано чи пізно діалог з" іншими "- з представниками традиційних, азіатських і" первісних "культур - повинен буде початися вже не на сьогоднішньому емпіричному і утилітарному мовою (який в силах висловити лише соціальні, економічні, політичні, медичні реалії і т.д.), але на мові культури, здатному до вираження людських реальностей і духовних цінностей. Такий діалог неминучий; він вписаний в долю Історії. Трагічною наївністю було б вважати, що він може до безкінечності вестися на ментальному рівні, як це відбувається зараз "(10, с.16).

На думку Хантінгтона, різноманіття культур спочатку передбачає їх замкнутість і вимагає діалогу. Локальна культурна замкнутість може бути розімкнути через діалог з іншою культурою через філософію. Через філософію загальнолюдське проникає в діалог культур, створюючи шанс кожній культурі делегувати свої кращі досягнення в загальнолюдський фонд. Культура - надбання всього людства, як історичний результат взаємодії народів. Діалог є істинною формою міжнаціонального спілкування, що передбачає як взаємозбагачення національних культур, так і збереження їх самобутності. Загальнолюдська культура - це як би древо з багатьма гілками. Культура народу може процвітати лише тоді, коли процвітає загальнолюдська культура. Тому, дбаючи про національну, етнічну культуру, слід дуже турбуватися і про рівень загальнолюдської культури, яка єдина і різноманітна. Єдіна - в сенсі включення в себе різноманіття історичних та національних культур. Кожна національна культура своєрідна і єдина. Її внесок у загальнолюдський культурний фонд унікальний і неповторний. Ядро кожної культури становить свій ідеал. Історичний процес формування і розвитку культури не може бути правильно зрозумілий, не враховуючи взаємодію, взаємовплив, взаємозбагачення культур.

Взаємодія є однією з важливих рушійних сил процесу розвитку національних культур. Воно стає основою специфічного відображення об'єктивної дійсності, реальності. Духовна культура, відображаючи і освоюючи конкретну дійсність, тим самим осягає внутрішній зміст явищ життя. Відображення життя і складає основу взаємодії культур. Поза взаємодії з іншими культурами не може існувати повноцінно національна культура. Ізоляція однієї культури від сусідніх близьких і далеких, завжди позначається негативно на власному національну гідність і на національний престиж. Взаємодія веде до множення досвіду не тільки своєї національної культури, а й інших культур, показує на можливість нескінченного та невичерпного пізнання і художнього втілення дійсності. Взаємодія направляє і сприяє здійсненню творчих пошуків художника, воно не тільки умова для прояву таланту, а й умова його формування.

В філософської енциклопедіївзаємодія визначається як "загальна форма зв'язку і явищ, що здійснюється в їх взаємному зміні" (с.250). У 1987 році вийшло дисертаційне дослідження А. Дерев'янченко "Методологічні проблеми дослідження взаємодії культур". Автор вважає взаємодію, діалог способом розвитку культури. Взаємодія є обмінний процес. Важливою роботою по цій тематиці є монографія С. Арутюнова "Народи і культури. Розвиток і взаємодія. " М., 1989 г..Здесь автор проводить детальний аналіз взаємодій крізь призму розгляду щільності інформаційної мережі кожної конкретної культури: чим "щільніше" ця мережа, тим довше культура "пам'ятає" про нововведення і ідентифікує його як нововведення. У 1991 році в Новосибірську вийшла колективна монографія С. Ларченко і С. Єрьоміна "Міжкультурна взаємодія в історичному процесі" - великий труд на тему взаємодії культур.

В. Шапінскій пропонує використовувати висунуту Делезом і Гваттері теорію маргінальності в культурі, коли взаємодія відбувається саме в маргінальних, загальних для всіх культур сферах. У цій парадигмі - виявлення спільних та власних в окремих самобутніх культурах - лежить магістральний напрям дослідників проблеми взаємодії культур в соврменной науці. Інакше ця проблема інтерпретується як виявлення ядра і периферії культури.

Якщо до кінця 80-х років основною тенденцією у взаємодії культур було прагнення до їх синтезування, то з 90-х років переважання отримує плюралізм культур, визнання реального різноманіття культурно-історичних систем і діалогічні принципи їх взаємодії. Але концепція етноплюралізма бере до уваги інтереси і права народів як етнокультурних спільнот, а не індивідуумів, як це характерно для ліберального підходу. Взагалі процеси взаємодії культур більш складні, ніж розумілося раніше, коли вважали, що йде пряма "перекачування" досягнень високорозвиненої культури в менш розвинену, що логічно підводило до висновку про взаємодію культур як джерелі прогресу. Зараз активно досліджується питання про межі культури, про її ядрі і периферії.

С. Ларченко і С. Єрьомін поділяють всі взаємодії на три типи: 1. безпосередні міжкультурні взаємодії; 2. взаємодії посередництва; 3.Взаімодействіе соціальних організмів, що знаходяться на різних щаблях формаційного розвитку. Звідси висновок, що не соціально-економічні підстави лежать в основі своєрідності культур, їх особливості треба шукати не зовні, а всередині культур, досліджуючи процеси їх складання і функціонування (11, c. 164). Н. Коновалова в дисертаційному дослідженні "Діалог Сходу і Заходу як творче порівняння культур (історико-методологічний аналіз) вважає, що в основі міжособистісної взаємодії завжди лежать соціокультурні підстави. Міжкультурні взаємодії не можуть протікати інакше, ніж через взаємодію індивідуальних світоглядів. А. Аблажей в своїй дисертації "Методологічний аналіз проблеми взаємодії культур, захищеної в 1994 році в Новосибірську, робить такий висновок. Міжкультурні взаємодії можливі, але вони не носять закономірного характеру з точки зору джерела розвитку тієї чи іншої культури. Механізм взаємодії носить складний, багаторівневий характер. Можливість контактів і взаємодій між культурами пов'язано з єдністю їх структури, коли головну роль в області зближення культури грають міфологія, мова, релігія, мистецтво, наука. Зараз проблемами діалогу культур стали активно займатися дослідники різних наук.

Категорія "взаємодія" стосовно до національних культур, є родовим по відношенню до "взаємовпливу", "взаємозбагаченню". "Взаємодія" підкреслює активну, інтенсивне відношення між культурами в процесі їх розвитку. Категорія "взаємозв'язок" має відтінок стабільності, статичності, тому вона не в повній мірі відображає всього різноманіття і результату відносин між культурами. Якщо "взаємозв'язок" фіксує відносини між культурами, то "взаємодія" відзначає активний процес цього відносини. Методологічне значення категорії "взаємодія" в тому, що воно дозволяє в повному обсязі зрозуміти процес розвитку національних культур. Категорія "взаємовплив" може бути зрозуміла як одна сторона, один з результатів "взаємодії". У ній немає вказівки на характер впливу однієї національної культури на іншу. "Взаємовплив" включає в себе звернення представників і тієї чи іншої національної культури до певних сторін дійсності, тем, образів. "Взаємовплив" висловлює і практику освоєння нових для даної національної культури прийомів і засобів художнього втілення. Воно включає і психологічний аспект: збудження творчої енергії в результаті сприйняття художніх цінностей, створених іншою національною культурою.

Категорія "взаємозбагачення" національних культур кілька вже категорії "взаємовплив", так як остання включає облік і негативного досвіду. "Взаємозбагачення" означає процес зростання майстерності художнього освоєння дійсності, стимулювання творчої активності та використання духовних цінностей, створених іншою національною культурою.

Взаємодія культур - це взаємообумовлених, двосторонній процес, тобто зміни стану, змісту, отже, і функцій однієї культури в результаті впливу іншої обов'язково повинні супроводжуватися змінами в іншій культурі. Іншими словами, взаємодія має двосторонній характер. Звідси випливає, що форму зв'язку історичного минулого національних культур з сучасним станом культури не зовсім вірно вважати взаємодією, тому що в наявності тільки односторонній зв'язок, так як даний не впливає на минуле. Можна вважати, що категорія "взаємодія" по вертикалі неправомірна. Правильніше було б називати це явище наступністю. Однак це не означає, що культурна спадщина не бере участі в процесі національно-культурної взаємодії. Духовна спадщина кожного народу в переосмислено або в своєму первісному якості включено в актуальне, сучасний стан культури нації. Саме від ступеня включеності в сучасні духовні процеси залежить ступінь участі цінностей минулого в процесі національно-культурних взаємодій. На сучасному етапі все з більшою очевидністю усвідомлюється необхідність відновлення вертикалі, диахронических зв'язків в культурі, перш за все - набуття нової духовної парадигми, що пов'язується початок XXI століття з початком XX століття, з духовним ренесансом "срібного століття" і минає корінням в глибинні шари російської історії і культури. Вироблене в ході історико-культурного розвитку різноманітність форм діяльності, мислення, бачення світу все більшою мірою включалося в загальний процес розвитку світової культури. Разом з тим мають глибоке коріння і відмінності культур, що відображають особливості етнічної спільності в їх цілісності і внутрішньої взаємозв'язку з природним і соціальним середовищем. Культурні відмінності - один з джерел різноманіття історичного процесу, що надає йому багатовимірність. Неповторність кожної культури означає, що в певному відношенні різні культури рівні між собою. Словосполучення "відсталі в культурному відношенні" неприйнятно в стосунках між народами. Інша справа - відсталі в економіці або відсталий в культурному відношенні людина. Не можна заперечувати розвитку в сфері культури, а отже, і того факту, що є більш розвинені, більш потужні і менш розвинені і менш поширені культури. Але саме неповторність національних, регіональних особливостей тієї чи іншої культури ставить її на сумірний з іншими рівень. Різноманіття культур - об'єктивна реальність. Єдність світової культури обумовлено єдністю історичного процесу, універсальної природою праці, творчої діяльностівзагалі. Будь-які національні культури висловлюють загальне загальнолюдський зміст. Тим самим теоретично обґрунтовується необхідність і можливість взаємодії, діалогу культур.

Обмін духовними цінностями, знайомство з досягненнями культури інших народів збагачує особистість. Серцевиною діяльності суб'єкта культури, в процесі якої змінюється він сам, змінюючи, розвиваючи при цьому стан, зміст національної культури. Взаємодія культур відбувається і на рівні міжособистісного спілкування, так як у відчутті реалізуються загальнозначущі цінності культур. Міжособистісне спілкування, розширюючи джерела соціальної і культурної інформації, тим самим може виступити важливим фактором у подоланні стереотипізованої мислення і цим сприяє взаємозбагаченню духовної образу людей.

Взаємозбагачення національних культур в плані сприйняття інонаціональних цінностей відбувається на неоднакове рівні. В одному випадку передбачуване інонаціональна твір культури сприймається як інонаціональна і не стає фактором національної свідомості, самосвідомості, не входить в ціннісну систему духовного світу особистості. На більш високому рівні взаємозбагачення національних культур не обмежується просто ознайомленням з інонаціональним твором мистецтва, а відбувається творчість нового на основі власне національного і пізнання інонаціонального. У таких випадках інонаціональні цінності входять в національну самосвідомість, збагачують духовний світ особистості.

Чим розвиненіша національна культура, тим більше вона здатна до включення в сферу духовного спілкування цінності культури різних націй і тим більші можливості вона представляє для духовного збагачення особистості. Характер сприйняття залежить як від змісту цінностей культури, так і від комплексу індивідуально-особистісних особливостей сприймає. Сприйняття цінностей культури здійснюється на основі порівняння колишнього досвіду і нового. При цьому пізнання відбувається не тільки на раціональному, а й на ірраціональної основі. Почуття розумінню або перешкоджають розумінню, встановлюють його межі. Сприйняття інонаціонального здійснюється за допомогою порівняння елемента культури іншої нації з аналогічним у власній національній культурі. Cравненіе - є основа всякого розуміння і всякого мислення. Чужа культура засвоюється тільки в процесі якої-небудь діяльності практичної, навчальної або іншої. Осмислення нового, засвоєння неможливі без розумових процесів, пов'язаних з мовою. Мова сприяє взаємному пізнанню націй, засвоєнню культурної спадщини. Людина досягає вищого культурного розвитку тоді, коли велика духовна робота відбувається в ньому самому. Але прийти до цього він може лише завдяки спілкуванню. Пізнання духовної культури іншої нації передбачає емоційно-інтелектуальну активність суб'єкта сприйняття, систематичності накопичення знань про зміст інонаціональних культурних цінностей.

На відміну від сприйняття, який носить одноразовий характер, освоєння - більш тривалий процес і може тривати століття. У процесі сприйняття і освоєння інонаціонального важливе значення має духовний зміст культурної середовища нації. Без чуттєвого пізнання неможливий сам процес засвоєння цінностей культури. Свого часу ще В. Бєлінський говорив, що таємниця національності кожного народу полягає не в його одязі і кухні, а в його, так би мовити, манері розуміти, сприймати речі.

У процесі сприйняття і засвоєння цінностей національних культур важливе значення має стереотип, який формується під впливом громадської думки, засобів масової інформації тощо Зміст стереотипу соціально обумовлено. Стереотип є свого роду емоційно-оцінним освітою, тісно пов'язаним з волею, мисленням, свідомістю як раціональним елементом стереотипу. Існують стереотипи помилкові і справжні. Помилковий стереотип легше засвоюється особистістю, тому що грунтується на відображенні зовнішніх помітних сторін національно-культурних відносин, що викликають бурхливу емоційну реакцію, переживання. Справжні стереотипи формуються за участю логічного мислення і відображають об'єктивний зміст дійсності. Поверхня уявлень, відсутність базових знань про предмет, підміна головних характеристик, особливостей другорядними, спотворення суті явищ - основа вироблення помилкових стереотипів.

Процес впливу національних культур полягає не в дублюванні досягнутих результатів шляхом їх переведення на іншу мову, або наслідуючи їм, а в натуральному вираженні думок і пристрастей сучасної людини, що живе інтересами епохи. У взаємодії культур завжди спрацьовує закон: культура не відкидає культуру. В процесі взаємодії культур можна виділити два види діалогу: прямий і непрямий. Прямий діалог - це коли культури взаємодіють один з одним завдяки компетентності її носіїв, відбувається обмін на рівні мови. Непрямий діалог при взаємодії культур відбувається всередині культури, в складі її власних структур. Инокультурную зміст займає подвійне становище - і як чуже і як своє. При діалозі культур виникають ті ж проблеми, що і при перекладі з мови на мову: розуміння, вживання у світ чужої культури. Діалог з іншими культурами неможливий без певних образів культури як своєї, так і чужої.

Рефлексія гуманітарного пізнання має діалогічну природу. Людина вступає в діалог не тільки з іншою людиною. Він вступає в діалогічні відносини і з самим собою як з "іншим", звертаючи свою свідомість не тільки на себе, але і до себе. Зіставляючи свою свідомість з свідомістю "іншого" в діалозі, людина пізнає себе як "іншого" і "іншого" як себе, що й обумовлює саморозвиток свідомості особистості і забезпечує її культурне піднесення. Діалог культур реалізується в індивідуальному розумовому процесі як діалог індивідуальностей. Вивчення мови це є краще розуміння іншої культури. Часто прихована потреба в задоволенні загальнокультурних інтересів при вивченні мови веде до розвитку нових мотивів, безпосередньо пов'язаних зі змістом навчання: пізнання культури іншого народу в широкому її розумінні через мову. Вплив потрібно розглядати як творчий процес, по ходу якого чуже спадщина стає невід'ємною частиною власного духовного досвіду. Вплив рідко буває випадковим і, в кінцевому рахунку, залежить від споживачів, зустрічних рухів.

М. Бахтін намітив нову методологію гуманітарного знання, затвердив центральне значення діалогу в культурі, багатоголосся культур, сприяв появі ряду дослідників діалогу культур (А. Баткин, Г. Бірюкова, М. Каган, В. Маклін, Н. Перлина і інші). З'явилася "школа діалогу культур" (В.Біблер). У працях В. Біблера тема діалогу тлумачиться як діалогічна налаштованість на взаємодію протилежностей. Комунікативні етика Хабермаса передбачала, що в діалозі народжується істина, яка і виявляється основою розуміння.

До недавнього часу діалогу надавалася переважно літературно-філософська форма. Але як філософський термін "діалог" почав виділятися тільки в самий останній час. У Новітньому філософському словнику, виданому в Мінську в 1999 році, діалог розуміється як "... інформативне і екзистенціальне взаємодія між коммуніцірующіх сторонами, за допомогою якого відбувається розуміння" (12, с. 9-10) Г. Бірюкова в своєму дисертаційному дослідженні "Діалог : соціально-філософський аналіз "дає наступне визначення:" діалог є самоналагоджувальна адаптивна система комунікації, де виникає феномен "простору комунікативної співвіднесеності" і, отже, виникає саме розуміння ... діалог постає собою спосіб з'ясування і розуміння індивідами ідей загального блага з метою забезпечення спільних умов для самореалізації "(с.9-10).

Жоден народ не може існувати і розвиватися ізольовано від своїх сусідів. Найбільш тісне спілкування сусідніх етнічності відбувається на стику етнічних територій, де етнокультурні зв'язки набувають найбільшу інтенсивність. Контакти між народами завжди були потужним стимулом історичного процесу. З моменту становлення перших етнічних спільнот давнини головні центри розвитку людської культури були на етнічних перехрестях - зонах, де стикалися і взаємно збагачувалися традиції різних народів. Діалог культур - це міжетнічні, міжнаціональні контакти. Діалог сусідніх культур є важливим фактором у регулюванні міжетнічних відносин. Взаємодія культур - це древній історичний процес, вектори якого можуть мати і протилежні напрямки. Перший напрямок характеризується взаємопроникненням, інтеграцією, в процесі яких формується фундамент для вирішення будь-якого конфлікту на основі діалогу. У другому напрямку домінує одна культура над іншою, відбуваються процеси насильницької асиміляції, яка в майбутньому може спровокувати міжнаціональний конфлікт. В процесі взаємодії кількох культур виникає можливість порівняльної оцінки досягнень, їх цінності та ймовірності запозичення. На характер взаємодії культур народів впливає не тільки рівень розвитку кожної з них, а й конкретно соціально-історичні умови, а також і поведінковий аспект, який базується на можливу неадекватність положення представників кожної з взаємодіючих культур.

Діалог культур має багатовіковий досвід в Росії і може багато чому навчити .... загальний напрямокеволюції міжкультурних зв'язків постає як активізація взаємодії, розширення і поглиблення взаємосприйняття. Взаємодія культур відбувалося в різних сферах з різним ступенем інтенсивності. Так кореспонденцію можна розглядати як фактор взаємовпливу культур. Лист можна назвати соціокультурним зрізом дійсності, пропущеної крізь призму сприйняття окремої особистості. Так як важливим елементом культури в усі часи була культура людського спілкування, то однією з форм її реалізації була листування. Листування - це той діалог, який відображає ментальність і систему цінностей територіально обмежених соціумів, але також є і засобом їх взаємодії. Саме лист стало одним з найважливіших у формуванні загальноєвропейської культурної Середовища і провідником її зворотного впливу на діячів національного масштабу. Переклад - це не просто посередник, але сам по собі найважливіший компонент культурного взаємообміну.

Діалог культур був і залишається головним у розвитку людства. Протягом століть і тисячоліть відбувалося взаємозбагачення культур, з яких складалася унікальна мозаїка людської цивілізації. Процес взаємодії, діалогу культур носить складний і нерівномірний характер. Тому що не всі структури, елементи національної культури активні для засвоєння накопичених творчих цінностей. Найбільш активний процес діалогу культур відбувається при засвоєнні близьких того чи іншого типу національного мислення художніх цінностей. Звичайно, багато що залежить від співвідношення стадій розвитку культури, від накопиченого досвіду. Усередині кожної національної культури диференційовано розвиваються різні компоненти культури.

Найбільш плідний діалог культур спільно з діалогом релігій. У Росії російська православна церква кілька десятиліть вела активний діалог з усіма людьми доброї волі. Зараз подібний діалог завмер, а якщо і ведеться, то швидше за інерцією. Роз'яснення видних богословів російської православної церквипро те, що завданням екуменістичном руху не є створення якоїсь однакової церкви не зуміли розвіяти негативне ставлення до екуменізму, яке поширилося в перебудовні роки під впливом радикалів-фундаменталістів. Діалог між представниками різних конфесій сьогодні - це діалог глухих. Екуменістичном діалог не досягає мети, в результаті міжхристиянський діалог виявився фактично замороженим. Діалог культур важливий в Росії і не тільки в умовах поліетнічного і багатоконфесійній країни, з великою кількістю різних культурних і культових відмінностей. Взаємодія культур носить сьогодні багато в чому політичний характер, так як це пов'язано з одним з нечисленних способів зняття міжнаціональної напруженості без застосування військової сили, а також спосіб консолідації суспільства.

В рамках глобалізації зростає міжнародний діалог культур. Міжнародний культурний діалог підсилює взаєморозуміння між народами, дає можливість кращого пізнання власного національного обличчя. Сьогодні східна культура як ніколи раніше почала чинити величезний вплив на культуру і спосіб життя американців. У 1997 році 5 млн. Американців почали активно займатися йогою, старокитайської оздоровчою гімнастикою. Навіть американські релігії почали відчувати на собі вплив Сходу. Східна філософія з її ідей внутрішньої гармонії речей поступово завойовує американську індустрію косметики. Зближення і взаємодія двох культурних моделей відбувається і в сфері індустрії харчування (зелений цілющий чай). Якщо раніше здавалося, що культури Сходу і Заходу взаємно не перетинаються, то сьогодні, як ніколи раніше, намітилися точки дотику і взаємовпливу. Мова йде не тільки про взаємодію, але і взаємодоповнення і збагаченні. Існування інших культур все більше нагадує життя двох нерозривних начал - "інь" і "янь" (13, c.33). Діалог культур повинен в більшій мірі виявлятися у зовнішній політиці Європи. Все більш значущим повинен бути культурний аспект зовнішньої політики. Діалогічне розвиток поняття "культура" - це повинно бути частиною міжнародного діалогу культур. Глобалізація і глобальні проблеми сприяють діалогу культур. В цілому проблеми відкритості до діалогу і взаєморозуміння в сучасному світі набувають глибокий характер. Однак для взаєморозуміння і ведення діалогу не достатньо однієї доброї волі, але необхідна крос-культурна грамотність (розуміння культур інших народів), яка включає в себе: "усвідомлення відмінностей в ідеях, звичаях, культурних традицій, притаманних різним народам, здатність побачити спільне та відмінне між різноманітними культурами і поглянути на культуру власного співтовариства очима інших народів "(14, c.47). Але щоб розуміти мову чужої культури, людина повинна бути відкритий до культури вітчизняної. Від рідного - до вселенського, тільки так можна осягнути краще в інших культурах. І тільки в такому випадку діалог буде плідний. Беручи участь в діалозі культур, треба знати не тільки свою культуру, а й суміжних культур і традицій, вірувань і звичаїв.

Глибина діалогу багато в чому визначається зацікавленістю творчих особистостей, можливістю задоволення їх запитів. Головний шлях розвитку міжкультурних контактів - це неформальні контакти, бо, коли зустрічаються функціонери, що представляють ті чи інші організації як носії адміністративних принципів, по суті справи культурного контакту не відбувається. Важливо розширювати неформальні контакти. Діалог культур призводить до поглиблення культурного саморозвитку, до взаємозбагаченню за рахунок іншого культурного досвіду як в рамках певних культур, так і в масштабах світової культури. Необхідність діалогу культур як умова самозбереження людства. Взаємодія, діалог культур в сучасному світі - процес складний і можливо іноді хворобливий. Необхідно забезпечити оптимальну взаємодію, діалог народів і культур в інтересах кожної зі сторін цієї взаємодії і в інтересах суспільства, держави, світового співтовариства.

література:

1. Сайко Е.В. Про природу і просторі "дії" діалогу // Соціокультурний простір діалогу. - М., 1999. -С.9 - 32.

2. Вострякова Ю.В. Проблеми пізнання в діалоговому просторі сучасної культури // Філософсько-методологічні проблеми науки і техніки. - Самара, 1998. - С. 78 - 81.

3. Гордієнко А.А. Антропологічні та культурологічні передумови коеволюції людини і природи: філософсько-антропологічна модель коеволюційної розвитку. - Новосибірськ, 1998.

4. Нікітін В. Від діалогу конфесій до діалогу культур // Російська думка. Париж, 2000. 3 -9 лютого.

5. Іванова С.Ю. До питання про етнокультурному взаємодії // Північний Кавказ в умовах глобалізаціі.- Ростов-на-Дону, 2001. - С. 140 - 144.

6. Артановскій С.Н. Історична єдність людства і взаємний вплив культур. Філософсько-методологічний аналіз сучасних зарубіжних концепцій. - Ленінград, 1967.

7. Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. - М., 1986.

8. Бахтін М.М. Проблеми поетики Достоєвського. - М., 1972.

9. Сагатовский В.Н. Діалог культур і "російська ідея" // Відродження культури Росії. Діалог культур і міжнаціональні відносини. Вип. 4. - СПб., 1996..

10. Мірча Еліаде Мефістофель і андрогін. Переклад з французької. СПб .: "Алетейя", 1998. -С.16).

11. Ларченко С.Г. Соціальні детермінації етнокультурного розвитку.- Новосибірськ, 1999.

12. Філософський словник. - Мінськ, 1999..

13. Яценко Є. Схід і захід: взаємодія культур // Культура в сучасному світі: досвід. проблеми. рішення. Вип. 1. - М., 1999. - С. 32 - 37.

14. Лапшин А.Г. Міжнародне співробітництво в області гуманітарної освіти: перспектива крос-культурної грамотності // Крос-культурний діалог: компаративні дослідження в педагогіці і психології. Зб. ст. - Пане Володимире, 1999. - С. 45 - 50.